Роман Перфільєв: «Ми хочемо освіжити образ Шевченка, але не надто радикальним чином»

Роман Перфільєв: «Ми хочемо освіжити образ Шевченка, але не надто радикальним чином»

Режисер фільму «Тарас Шевченко: Перший самурай» — про образ історичного персонажа у фантастичному сюжеті та про новий горор-проект «Страшна помста» за мотивами Гоголя.

Український глядач знає Романа Перфільєва як автора фільму-жахів «Лиса гора», прем’єра якого відбулася в рамках 47-го кінофестивалю «Молодість». Сьогодні режисер повідомив про довгострокову співпрацю із продюсером Юрієм Мінзяновим і його продакшен-компанією Kristi Films, яка до цього моменту знімала виключно фестивальний короткий метр. Запропонований Перфільєвим проект «Тарас Шевченко: Перший самурай» виборов перше місце серед повнометражних фільмів під час конкурсу патріотичного кіно, отримавши державне фінансування від Мінкульту. На черзі у Kristi Films — підготовка до зйомок української пригодницької стрічки «Тарас Шевченко…» та розробка нового горор-проекту «Страшна помста» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя.

Завдяки кому проект «Тарас Шевченко…» отримав право на втілення, хто постане перед глядачем в образі поета-самурая, навіщо Перфільєву знімати Гоголя та як українським стрічкам домогтися державного фінансування? Про це та інше «Детектор медіа» поговорив із режисером.

— Романе, хотілося б розпочати нашу бесіду з вашої співпраці з Юрієм Мінзяновим і кінокомпанією Kristi Films, яка раніше займалася виключно коротким метром, проте вже влітку розпочне зйомки свого першого повнометражного фільму «Тарас Шевченко: Перший самурай». Ви запрошені на проект як режисер чи ідея картини цілком належить вам?

— Це мій авторський задум. Ідея проекту виникла після Революції гідності, коли я побачив, у яких незвичних іпостасях постає Шевченко на плакатах українських художників. Тарас-байкер, хіпстер, космонавт. Така невимушена подача канонічного образу пробудила і в мені бажання поглянути на Шевченка по-іншому. Окрім цього, я завжди цікавився японською культурою, зокрема самурайською. В якийсь момент мені здалося, що вона добре римується з українською, з її споконвічною ідеєю національно-визвольного руху. Так виник задум зробити Шевченка самураєм.



Робочий постер фільму

Сценарій я написав ще наприкінці 2015 року. Прийшов до Мінзянова, заздалегідь підготувавши для нього презентацію проекту. Спочатку Юрій мені відмовив. Певно, вирішив, що планується треш, який викличе неоднозначну реакцію, та ще й не зможе бути реалізованим на українські бюджети. Хоча насправді це драма із серйозною драматургією, а за піджанром проект близький до «меш-апу». Ми інтегруємо історичного персонажа в сюжет, насичений фантастичними елементами. Ви, певно, знаєте безліч таких прикладів: «Гордість і упередження й зомбі», «Авраам Лінкольн: Мисливець на вампірів»…

— Так, звісно. Тож коли та чому думка Мінзянова змінилася з приводу проекту?

— Не можу сказати напевно. Мабуть, він укотре перечитав сценарій і вирішив, що це не найгірша ідея. (Сміється.) Отже, чому би не спробувати? Тут дуже вчасно незабаром стартував конкурс патріотичного кіно при Мінкульті. Ми стали готуватися, навіть не сподіваючись на перемогу. Проте все сталося найкращим чином — журі оцінило наш креативний концепт.

— На якому етапі наразі перебуває проект «Тарас Шевченко…»? Що в ньому найскладніше для вас?

— Ми готуємося до початку знімального періоду, який стартуватиме в липні 2019 року. Сьогодні багато спілкуємося з каскадерами, розробляємо трюки, бойові сцени. Вже дійшли згоди з художниками по костюмах, почали займатися локейшен-скаутінгом з оператором — подивилися декілька придатних для зйомок міст, серед яких Чигирин і Переяслав. Процес пошуку локацій триває. Також ми ведемо перемовини з декораторами, піротехніками, спеціалістами, що знаються за зброї. Найближчим часом займемося кастингом. Складністю для мене стане симбіотична робота з оператором у численних батальних сценах. Звісно, доведеться докласти чимало зусиль, продумуючи кожну мізансцену.

— У попередній режисерській роботі, фільмі жахів «Лиса гора», ви виступили одразу в семи іпостасях. Не виникало бажання самостійно зайнятися операторською зйомкою «Тараса Шевченка…»?

— Ні, я вважаю, що кожен повинен займатися своєю справою. Завдання оператора — розуміти режисерське бачення і працювати з естетикою зображення. Акторською грою, побудовою драматургії, пошуком найбільш вдалих художніх рішень опікується саме режисер, і це досить великий перелік завдань, аби хапатися за всі інші. В картині «Лиса гора» моя робота за камерою була вимушеною, адже я сам спродюсував фільм, бюджет якого складав усього $10 тисяч. Щиро кажучи, не хотілося би повторювати минулий досвід. Це суттєво впливає на якість фільму.

— На головну роль заявлений актор Роман Луцький. Чому саме він?

— Я знаю, що Луцький — талановитий актор і буде органічно виглядати у своїй ролі. Він здобув популярність після зйомок в українській фентезі-стрічці «Сторожова застава», а також зіграв у картині «Брати. Остання сповідь», що представляла Україну на безлічі європейських кінофестивалів. Луцького люблять глядачі. Варто хоча би згадати його нещодавню роль у фільмі Ольги Ряшиної «Секс і нічого особистого». До того ж його типаж нам дуже підходить…


Роман Луцький в образі Тараса Шевченка

— Чи не виглядає, на ваш погляд, персонаж Луцького дещо застарілим у галереї образів сучасних екшен-героїв?

— Дивлячись, як саме подати персонажа. Звісно, що він — не супергерой на кшталт Дедпула, та ми й не ставимо за мету зняти супергеройське кіно. Ми хочемо освіжити образ Шевченка, але не надто радикальним чином. Тому наважимося показати його не таким архаїчним і канонічним. У сценарії Тарас — більш олюднений, із почуттям гумору, своїми слабкостями, справжніми «самурайськими» чеснотами, коханням до дівчини, за яку він вирішує боротися попри невеликі шанси на перемогу.

За великим рахунком, наш «Шевченко…» — пригодницький фільм з елементами вестерну. До того ж у сюжеті присутня соціальна проблематика. Це історія про ціну влади, про смерть і любов, залежності, класову нерівність та жагу до свободи. Тому, якщо відкинути історичне тло, проблеми, порушені у сценарії, актуальні віками.

— Чи ведуться перемовини з потенційними дистрибуторськими компаніями з приводу фільму «Тарас Шевченко…»? Коли планується його вихід у прокат?

— Щодо прокату «Тарас Шевченка…», то у Мінзянова були домовленості з компанією Ukranian Film Distribution ще до пітчингу, у випадку успішного його проходження, звісно. Як мені відомо, вони залишаються в силі. Поки прем'єра планується на 5 березня 2020 року, проте точніші дати будуть відомі після закінчення знімального періоду.

— Як ви оцінюєте перший пітчинг патріотичного кіно, який пройшов торік і викликав хвилю критики у спільноті кінематографістів? Як ставитеся до того, що тепер в Україні існує два конкурси (Держкіно й УКФ), у результаті яких можна отримати фінансову підтримку від держави? Чи полегшало працювати в таких умовах?

— Це, безумовно, розширює можливості кінематографістів. Щодо пітчингу патріотичного кіно, то будь-який пітчинг я оцінюю більше, аніж просто позитивно. Нарешті починаються якісні зміни. Якщо держава не буде фінансувати кіно, яке продовжує залишатися могутнім інструментом у формуванні сучасної української культури та її презентації закордоном, то все залишатиметься у стані культурної катастрофи.

— Які висувалися вимоги для отримання державного фінансування стрічки?

— У проекті повинен бути заявлений продюсер, який має чималий досвід у виробництві саме повнометражних картин. Варто також одразу заручитися дистрибуторською підтримкою, адже величезну відповідальність за подальшу долю стрічки несе саме прокатник. Режисер має презентувати своє унікальне художнє бачення проекту й завершений сценарій, ідея якого має бути актуальною для українського глядача.


— Що думаєте про поточний стан справ в українській кіноіндустрії?

— Я радію, що Україна стала виробляти більше фільмів і поступово з’являються продюсери, які беруть на себе відповідальність займатися цією нелегкою тут справою. Без зайвих лестощів, я щиро підтримую діяльність Мінкульту й Держкіно — це великий внесок, який не мине даремно. Основною проблемою залишається нестача кінозалів та наявність приватного інвестора, для якого кіно — не хобі, а бізнес, а тому він не хоче ризикувати зайвий раз. Отже, те, що робить держава, вкрай важливо, щоби продюсери та дистриб'ютори нарешті побачили потенціал українського кіно й не боялися в нього вкладатися.

— Чи є в сучасній українській кіноіндустрії професіонали, яких ви виділяєте для себе?

— Можу виділити професіоналізм продюсерів Максима Асадчого та Єгора Олесова.

— Маєте амбіції отримати премію «Золота дзиґа»?

— Я ніколи не прагнув отримати якісь призи — це не є для мене визначальним фактором успіху. Якщо мені подобається ідея, я надихнувся цим проектом, то робитиму його хай там що. Найвища нагорода для режисера — задоволений глядач. Якщо моє кіно будуть переглядати і згодом воно стане класикою, це й буде моєю найбільшою перемогою.

— У розробці у Kristi Films наразі кейс нового горор-проекту «Страшна помста», сценарій якого ви нещодавно написали. Як виникла ідея? Хто запропонував зняти кіно за мотивами однойменної повісті Гоголя?

— Ідея належала Юрію Мінзянову, і полягала вона в тому, щоб актуалізувати твір для сучасного глядача, при цьому зберігши дух оригіналу. Він знав, що я хочу просувати жанр горору в Україні, а тому запропонував саме мені написати сценарій. Обговорюючи з Юрієм шляхи адаптації повісті, ми зрозуміли, що маємо спільне бачення, тож рішуче почали розробку «Страшної помсти». Сюжет розповідає про сім’ю, котра страждає від родового прокляття, а в основі конфлікту лежить давня сімейна драма. З одного боку, для мене проект — це новий досвід, з іншого — логічне продовження мого занурення в українську містику. До речі, жанр горору дуже шанують в Азії. Так, дізнавшись про «Страшну помсту», на нас вийшов міжнародний дистриб’ютор, який із нетерпінням чекає на стрічку, щоби презентувати її на азійському ринку.

— Чим картина відрізнятиметься від першоджерела?

— Хоча б тим, що герої не помиратимуть у другому акті. (Сміється.) Все, що ми узяли від «Страшної помсти» Гоголя, — антагоніста й головних героїв. Проте ми ввели в розповідь іще одного персонажа — священика Лук’яна, який допомагатиме Катерині розібратися з родовим прокляттям. Звісно, по-гоголівськи ми хочемо показати атмосферу українського хутора, тодішню культуру костюму й побуту. Хочеться відкрити глядачам справжнього Гоголя, якщо би сьогодні він власноруч переписував повість під кіносценарій. У картині обов’язково будуть скримери, моменти jump-scared, бо без них не вийде комерційної горор-сторі. Зовсім скоро почнемо зйомку тизеру, який плануємо подавати на літній пітчинг, дату якого Держкіно, сподіваюся, незабаром озвучить.

— Чи стане ваш фільм відповіддю картині російського режисера Єгора Баранова «Гоголь. Страшна помста»?

— Це наш погляд на Гоголя, і, на мою думку, він ближчий до оригіналу, бо в ньому значно сильніша горор-складова, характерна для Гоголя як письменника. Картина Баранова є мультижанровим продуктом, що поєднує елементи детективу, фентезі, пригодницького фільму, а наявність у сюжеті Гоголя як головного персонажа віддаляє її від канонів жанру настільки, наскільки це тільки можливо. Наша інтерпретація «співпрацює» з класикою й не ламає стін, тому й кардинально відрізняється.


— Західні кінематографісти вже давно довели, що шлях до блокбастерів лежить саме через малобюджетні горори. Чому все ж таки вітчизняні фільми жахів — нечастий гість на екранах кінотеатрів?

— Справді, є стрічки, котрі стали блокбастерами, незважаючи на їх низький кошторис. Наприклад, перша частина «Астралу». При бюджеті 1,5 мільйона доларів зібрала у всесвітньому прокаті понад 100 мільйонів доларів. Нерідко малобюджетний горор збирає касу, яка перевищує кошторис у тридцять — сорок разів. Із нещодавніх таких прикладів — «Пастка», «Правда або дія», «Щасливий день смерті». Зараз найпотужнішою компанією, що спеціалізується на цьому жанрі, є Blumhouse. Починаючи з 2000 року вона виробила понад 70 стрічок та співпрацювала з такими режисерами як М. Найт Ш'ямалан, Джордан Піл, Джеймс Ван, Елай Рот, Спайк Лі. Жанр горору вже давно став мейнстримом і продовжує набирати обертів, тому продюсери перебувають у пошуках нових якісних історій.

Цифри демонструють, що український глядач не відстає від світових трендів і залюбки ходить на західні горори. Наприклад, український бокс-офіс «Монахині» склав 24 мільйони гривень, а сенсаційного фільму «Воно» — понад 37 мільйонів. 2019 рік також вдало розпочався для фільму жахів в Україні. Ще не завершився прокат стрічки «Смертельний лабіринт», як вона вже зібрала майже 24 мільйона гривень.

Проблема українського горору полягає в тому, що наші продюсери не бачать успішних кейсів саме українських жахів, тому й не наважуються займатися їх продюсуванням. Майже всі горори вітчизняного виробництва були невдалими. Причини таких поразок криються в нерозумінні особливостей сценарної структури, жанрових прийомів, у технічних і художніх недопрацюваннях, непрофесійному гримі, карикатурних персонажах.

Я вважаю, що крім локального прокату, горор українського виробництва може стати якісним і з успіхом підкорювати міжнародний ринок. Насправді його навіть легше продати, аніж комедію, в якій жарти розраховані на менталітет нашого глядача, а головні ролі виконують зірки вітчизняного шоу-бізнесу. Горор працює на всіх однаково, незалежно від поглядів, статі, соціального статусу чи національності, адже базові страхи у всіх однакові. Тож особисто я бачу в цьому величезну перспективу.

Автор: Роксана Рублевська

Фото: Kristi Films

Першоджерело: https://detector.media/production/article/164079/2019-03-14-roman-perfilev-mi-khochemo-osvizhiti-obraz-shevchenka-ale-ne-nadto-radikalnim-chinom/