Наталка Ворожбит: «Фестиваль не зацікавиться пропагандою, як би ми не кричали про агресора»

Наталка Ворожбит: «Фестиваль не зацікавиться пропагандою, як би ми не кричали про агресора»

Наталія Ворожбит — українська драматургиня й режисерка, ім‘я якої до недавнього часу пов‘язували з новою віхою в історії укртеатру, а тепер — і з українським кіно. Як один з локомотивів «нової драми» в Україні, Ворожбит заснувала разом з Георгом Жено «Театр переселенця», була кураторкою ГОГОЛЬfestу та однією із засновниць «Тижня актуальної п‘єси». Її тексти ставили в The Royal Court, ЦИМі, театрах Великобританії, Польщі, США та Латвії, саме нею був інспірований один із найважливіших драматургічних проєктів останніх років — проєкт «Class Act: Схід - Захід», який перекочував до нас із Шотландії.

Тим, хто дивився нашумілий серіал «Спіймати Кайдаша», може здатись, що ім‘я української драматургині увійшло у серіальний світ досить стрімко й спонтанно. Насправді ж, це не так. Наталія Ворожбит у десятих та нульових активно писала сценарії до ТБ-серіалів (в тому числі, до «Школи» Германіки), а українським «Кайдашам» передували повнометражні «Кіборги» та «Дике поле». 


Цього року Ворожбит дебютувала в якості режисера — фільм «Погані дороги» за її ж п‘єсою, яка свого часу народилась у The Royal Court, отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Нічого так перемога для українського кіно! При цьому режисерка вже працює над своїм наступним фільмом «Демони».

Yabl розпитав Наталію Ворожбит про роботу над її темами — війна, українська автентика — і про нагороди на фестивалях.

Давайте розпочнемо розмову з драматургії. Якщо взяти весь пул текстів, присвячених війні — включаючи «Сашо, винеси сміття», сценарій «Кіборгів», звичайно ж, «Погані дороги», — чи можете ви, дивлячись на них, прослідкувати, як розвивався ваш особистий погляд на війну? Як змінювалась робота з темою?

Між написаннями цих текстів не проходило багато часу. П’єса «Саша» була написана у 2014 році — про особисті страхи, пов’язані з війною, я писала як людина, що знає про війну з телевізора. «Кіборги» (2015 рік) — замовлення за реальними подіями, я робила велике дослідження на цю тему, занурювалась у світ інших людей, намагалася бути чесною. 

Погані дороги, це 2015—2017, були закінчені пізніше і увібрали в себе весь попередній досвід роботи з темою. Напевно, це найглибше занурення. Напевно, я пройшла шлях від особистих абстрактних страхів до дуже конкретних реалій і в «дорогах» зібрала це все в купу.  


Де пролягає межа між гостросоціальним твором і кон‘юнктурним? Інакше кажучи: як ні в якому разі не варто писати про війну?

Якщо по справжньому не болить, не чіпляє, не страшно, то не варто. Здається, це єдине суттєве обмеження. 

«Погані дороги» спершу поставили в The Royal Court, згодом в нас — Тамара Трунова на Сцені 6. І ось ви зняли фільм «Погані дороги» в якості режисерки. Чи означає це, що остання версія — найбільш відображає ваше особисте бачення цих новел-історій? 

Так вийшло, що я не бачила виставу Тамари, але те, що чула, дає мені підстави думати, що так — моя версія найбільше відображає моє особисте бачення. Ну, по-іншому і не може бути, бо ніхто ж інший не володіє моїм баченням. Режисерам взагалі не сильно цікаво, що там думає автор, вони завжди перетягують авторство на себе, трактують, розповідаючи свою історію. 

Чи могли б порівняти ці версії «Поганих доріг»? Чим вони схожі й цінні, чим радикально різні? 

Уповні не можу, бо одну з них не дивилася. Але точно можу сказати, що театр — це умовний простір, кіно ж я намагалася зробити максимально реалістичним. Цінність вистави The Royal Court — у тому, що тема війни в Україні взагалі прозвучала з їхньої сцени. Вони максимально намагалися донести до глядача ті сенси, що я й сама вкладала, бо я була поруч під час репетицій. Вистава вийшла важка, але швидка, динамічна, глядач не встигав отямитися, йому кожну хвилину забивали гвіздки в мозок. Фільм вийшов довгим, неспішним, з глибшим зануренням в історії. На це надихнула атмосфера воєнного Донбасу. 


Як фільм дивилися у Венеції? Що в цілому закордонна публіка бачить і зчитує в історіях про нас? 

Я була тільки на прем’єрному показі і так сильно хвилювалася, що не дуже добре усвідомлювала реакцію! Підходили після показу глядачі і говорили якісь слова: що вони вражені й таке інше. Були хороші відгуки критиків у пресі (одна з найперших рецензій ось тут —Yabl). 

Глядачі не дуже розуміли, хто у фільмі на якому боці — українському чи проросійському, але вони фокусувались на людських історіях. Багато хто виділив для себе тему насильства над жінками, яка, на їхню думку, гостро звучить в їхньому суспільстві. 

Бути режисером, бути шоураннером, бути драматургом/сценаристом — яка роль вас найбільше цікавить на сьогоднішньому етапі?

Бути режисером власних текстів, вже написаних і майбутніх. 

Наскільки я знаю, до відбору на Тиждень критики у вас не було жодних контактів з Венецією. До того ж, це фільм-дебют. Що потрібно українському режисеру-дебютанту, щоб потрапити у таку програму?

Це більше питання до продюсерів. Важливо мати сейл агента, який буде опікуватися картиною на міжнародному рівні. У кожної картини в конкурсі був свій агент. Сейл агенти з’являються, коли їм подобається картина. Тобто, як не крути, а все залежить від рівня і якості фільму. Також допомагає, коли картина зроблена в копродукції з іншими країнами і на стадії розробки брала участ і в міжнародних work in progress і т. ін. Наша картина — справді виключення, бо не мала ні того, ні іншого.

Що я точно зрозуміла: міжнародний фестиваль не зацікавиться політизованою пропагандистською картиною, як би нам не хотілося голосно кричати про Росію-агресора. Ніхто не хоче відкрито приймати чиюсь сторону, усім зручно обговорювати екзистенційні питання, а не актуальні політичні. Ну, все-таки це мистецький простір. 


Джерело: https://yabl.ua/2020/09/30/nataliya-vorozhbit-festival-ne-zacikavitsya-propagandoyu